Петро Тодоровський
Український і російський кінооператор, кінорежисер, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1967 р.), народний артист РРФСР (з 1985 р.). Лауреат премії «Золотий Овен», лауреат Всесоюзного конкурсу в номінації «Друга премія за роботу оператора», лауреат Венеціанського кінофестивалю в номінації «Дебют», володар премії «НІКА», «Кінотавр», «Кіношок», лауреат Державної Премії Російської Федерації. За вагомий внесок у розвиток кінематографу нагороджений двома орденами «За заслуги перед Вітчизною» і Почесним призом Президента Росії.
 Тодоровський Петро Юхимович народився 26 серпня 1925 року в м. Бобринець Кіровоградської області. Бобринчани-старожили ще й досі пам'ятають сім'ю Тодоровських. Навчався в школі №1. В 30-і роки дуже голодували, а від смерті врятувала корівка, про що пізніше описав у своїй повісті "Згадуй не згадуй", за якою було створено серіал "Курсанти".
Потім була евакуація, Сталінград, де з батьком розвантажував платформи з вугіллям на електростанції "Стал-грес". А коли стали бомбити місто, їх погрузили на холодну баржу і переправили в Камишин (Саратовська область), де вже випав сніг. На санках, які тягнули верблюди, дві доби добиралися до найближчого села. У Піщанці Тодоровський сповна відчув жорстоку школу колгоспника. Плуг, молотилка, кінь, верблюди, мішки з пшеницею по вертикальній драбині в бункер вітряка... Звідси пішов до армії. Навчався в Саратовському військово-піхотному училищі.
На фронт потрапив у званні молодшого лейтенанта в червні 44-го. Пройшов частину України, Польщу, Німеччину, штурмував Берлін. Усю війну пройшов в піхоті. Був поранений і контужений. Нагороджений трьома орденами Великої Вітчизняної війни.
Петро мріяв стати музикантом, але якось на фронті побачив живого кінооператора і загадав: "Якщо залишуся живим, обов'язково освою цю професію". Після війни вступив до ВДІКу в майстерню Бориса Волчека. Поступив з другого заходу, а після першого року навчання його відчислили як профнепригодного. Згодом поновили, пожалівши - фронтовик, орденоносець. Про все це йдеться у його повісті "Портрет, пейзаж і жанрова сцена".
 Закінчивши інститут, з 1955 по 1972 рік працював на Одеській кіностудії, а з 1975-го — на "Мосфільмі". В Одесі познайомився і зі своєю майбутньою дружиною Мирою, яка тоді танцювала в студентському ансамблі. Згодом і вона стала відомим сценаристом для науково-популярного кіно. Дім Тодоровських завжди був відкритим для гостей: всі режисери, актори, які приїздили на Одеську кіностудію, пройшли через нього. Серед них Володимир Висоцький, Андрій Тарковський, Булат Окуджава, Зіновій Герд. 1965 року — відбувся режисерський дебют Петра Тодоровського — він поставив воєнну драму "Вірність". Воєнна тематика — візитна картка режисера. Але фільми ці не стільки про війну: у них немає ні запеклих атак, ні показових сцен хоробрості. Є люди, які потрапили в м'ясорубку війни, зі знайомими до болю переживаннями. Лише недавно Петро Юхимович найшов могилу старшого брата Іллі (воювати пішов у 1941-му), якого понад 60 років шукав і на фронті, і по військкоматах, і по архівах.
В 60-тих він також почав виступав як композитор і автор пісень, зокрема "Сильніші від урагану", "Робітниче селище", "Над нами Південний Хрест". У 1970 р. уперше знявся як актор у телефільмі "Був місяць травень" (постановка М. Хуциєва, сценарій Г. Бакланова). Фільм "Спрага" був удостоєний ІІ премії за операторську роботу на Всесоюзному кінофестивалі у 1960 р.
На екрані з'являються його фільми "Фокусник" (1967), "Міський романс" (1970), "Остання жертва" (1975). Великий глядацький інтерес викликала картина Тодоровського "Люба жінка механіка Гаврилова" (1981) з Людмилою Гурченко в головній ролі. Новим успіхом для режисера стала мелодрама "Воєнно-польовий роман" (1983) з Наталією Андрійченко і Миколою Бурляєвим у головних ролях. Величезну популярність мав його фільм "Інтердівчинка" (1989). Роль у ньому вивела на "зіркову орбіту" актрису Олену Яковлеву. Загалом з доброї руки метра здобули славу десятки акторів, які й нині сяють на кіношному небосхилі. Вагомими подіями в російському кіно стали й наступні картини Тодоровського — "Анкор, іще анкор!" (1993), "Яка чудова гра" (1995), "Ретро утрьох" (1995), "В сузір'ї Бика" (2003).
Живе в Росії. Незважаючи на поважний вік, Петро Юхимович зберігає високу творчу активність, не уявляє життя без роботи. "Вік режисера, — вважає він, — видно тільки на екрані. Коли працюю — відчуваю, що комусь потрібен, що живу по-справжньому".
Зняв фільми:
"Весна на Зарічній вулиці" (1956),
"Два Федори" (1958).
поставив кінокартини:
"Вірність" (1965),
"Міський романс (1970),
"Кохана жінка механіка Гаврилова" (1981),
"Військово-польовий роман" (1984),
"По головній вулиці з оркестром" (1986),
"Морський вовк" (1991),
"Анкор, іще анкор!" (1993),
"Що за чудова гра" (1995).
Велику популярність здобув фільм "Інтердівчина".
У 1998-му поставив мелодраму "Ретро утрьох" - римейк картини А. Рома "Третя Міщанська".
|
